Общая информация о пользователе aenyeluned

Скоро я розношуватиму другий флакон. Аромат моєї неймовірної любові, від якого зносить дах.

Залишена на морозі лілія, вкрита тонкою памороззю: пелюстки затверділи, холод металевий, зовсім немає запаху різкої квітковості, від нього не хочеться чхати. Якщо вдихати на відстані, він гордовитий і неприступний, довершений образ білосніжної квітки без слідів людяності. А якщо вдихнути ближче до шкіри, крижана шкаралупка тане під теплим подихом і крізь неї проступає ладан. Це запах прохолодного католицького храму з високими навами, білосніжного мармуру, запах білих лілій біля статуї Діви Марії, запах чиєїсь віри й броні. Тут багато світлих облачень, свічок, що мерехтять удалині, місячного світла, що проходить крізь вітражі. Лілія не квітка з букета, а зрізана й принесена до вівтаря квітка, перетворена на підношення. La Vierge De Fer майже святий, але не лагідний, і замість очевидно готичних і кривавих образів залізної діви, що сховалася в назві, Лютанс відповідає мороку сліпучою білизною. Краса не запрошує наблизитися, у ній немає гарячої й млосної чуттєвості, вона радше розітне грудну клітку лезом, ніж дозволить розтопити свій лід. Сакральність жорстока, але варто лише підібратися впритул, як вас занурюють у святу броню. Ви теж опиняєтеся під захистом.

Для мене це назавжди аромат віри, що пройшла крізь муки, але не зникла після них. Білизна, що залишилася по той бік темряви, пізнала її та зберегла свої красу й суворість.La Vierge De Fer одухотворений і вселяє надію на краще, тому що запам`ятовується не кров`ю всередині заліза, а пропущеними крізь це залізо білосніжними ліліями, що залишились біля вівтаря.

Кубики білого рафінаду на гладкій металевій поверхні, поруч відкрита пляшка міцного алкоголю, розсипана кориця, кардамон, дрібний пряний пил на пальцях. Цукор поливають спиртним, воно швидко вбирається в пористі білі боки й хтось підносить запальничку: спалахує на пролитих краплях коротке блакитне полум`я, і так само швидко гасне. Цукор темніє по краях, підсихає, розтріскується, стає крихким, гірким, розсипчастим. На металі залишаються нерівні кристали, коричневий пил, дрібні обпалені уламки, що пахнуть алкоголем і прянощами.

Очікувала густої кондитерської солодкості, а отримала суху, млосну композицію. Місцями справді нагадує Baccarat Rouge 540, а в нас стосунки ніколи не складалися, але впродовж кількох годин Sugar Addict подолав мою настороженість. Він потеплішав, випарувалася вся алкогольна різкість, і обвуглений цукор укрився скоринкою. Це схоже на верхню частину крем-брюле: тверду, бурштинову, по якій слід постукати ложкою. Із сухим хрускотом тріскається глазур, розламується дрібними гострими пластинками, десерт піддається і з кожним новим надломом запаху стає дедалі більше. Від нього йде тепло. Фактурний, шорсткий аромат, що відігріває холодну шкіру. Цукор, який пережив вогонь, пахне самим собою й чудово носиться вдома. Палена солодкість на флісовій піжамі.

Широке листя інжиру лежить у неглибокій посудині, залите кокосовим молоком. Деякі листки виступають над поверхнею, інші занурені повністю, їх темно-зелені краї загинаються, розмокають, стають м`якими. На молоці залишаються дрібні зелені часточки, сліди рослинного соку, тонкі уламки черешків. Листя ще пахне різко, свіжою зеленню, розламаними стеблами, але ця терпкість поступово осідає. Молоко негусте, прохолодне, розливається й огортає, залишає на пальцях свій запах. Якщо підняти один листок за черешок, з його зелених країв повільно стечуть білі краплі. Усе згладжується й мутніє.

Philosykos спочатку майже цілком складається із зелені: зелені вологої, насиченої, з характерною гіркотою інжирного листя. А потім він помітно пом`якшується, з`являється кокосове молоко, ніжне, не кондитерське, виразно лактонне. Зелень не в`яне й не зникає, але втрачає свою первісну гостроту, наче листя надто довго пролежало в мутній рідині. Його поверхня стала податливою, краї трохи розповзлися. Молоко просочилося інжиром.

Листопад, сухий ірис, чорні шкіряні рукавички, забуті на сусідньому сидінні автомобіля. Шкіра трохи потерлася біля швів, від нагрітої оббивки піднімається слабкий, майже гіркий запах. За вікнами миготить місто, потемнілі вологі фасади, холодне вітринне світло, мокре листя, розсипане вздовж бордюрів, люди, що поспішають додому. У салоні автомобіля тепло, знімай рукавички, клади сумку поруч, довго розглядай крізь скло перехожих, їхні нерозрізненні через рух машини обличчя, темні силуети, червоні вогні світлофорів.

Ірис пахне землисто й сухо: сірий пил, розтертий у пальцях корінь, а запах у салоні нагадує стару шкіряну галантерею, він іде від вінтажних речей, щільних підкладок, позначених часом, зберігає в собі тепло чужих рук. Рукавички поруч лежать нерухомо, немов ніхто не надягне їх до самого кінця поїздки. Затримується на застібці сумки слабке листопадове світло, холодний метал відбиває вікна будинків, у яких загоряються лампи. Там уже накривають столи й вмикають телевізори, але машина все ще їде повз.

Zurafa — це приємна несподіванка в новій колекції Лютанса, суха й похмура, без навмисної красивості чи відвертості, з тією відстороненістю, яку я люблю ще зі старих робіт марки. Вона тримає дистанцію, замикає автомобіль, піднімає скло, спокійно відкидається в салоні. Чорна сумка закрита, рукавички зняті, за вікном триває листопад, але в цьому просторі тепло й добре, це не зворушливо-сопливий затишок карамелізованих і піжамних ароматів, а помірна гідність, самотність, тиша всередині.

Важкий скляний флакончик трояндової олії, з вузькою шийкою, на етикетці золоті завитки, грайливі язики полум`я, обіцянки обпекти пальці. Корок відкручується з легким опором, і в кімнаті починає пахнути трояндами, їхніми вимоченими в олії пелюстками, розлитою по однакових круглих флаконах рідиною. Трояндова солодкість насичена, задушлива, характерно густа. На дні жодного осаду, дивної домішки, темного згустку, обвуглених частинок. Цілковито однорідна, прямолінійна простота.

На шкірі спокійно вмощується квітковий запах і затихає за кілька годин. Нічого не змінюється ні на зап`ястях, ні в скляному флакончику, олія нічим не прикидається, намальовані язики полум`я в`ються навколо назви, яка не має сенсу. Навіть опущений у рідину ґніт тут абсолютно сторонній, горіти нічому, прісне не горить. Cracheuse de flammes — безглуздо загрозлива назва для напрочуд нешкідливої, перевиданої композиції. Чиста, звичайна трояндова олія, що нагадує безліч доступних квіткових ароматів, з рівним звучанням і практично відсутнім розвитком. Вміст флакона нічим не примітний, а я ненавиджу, коли мені доводиться лаяти улюблений бренд. Але, на жаль, доводиться.

Листопадове місто, потемнілі кам`яні фасади, високі вікна з тьмяними відображеннями будинків навпроти. Денне світло давно втратило свою яскравість, затрималося блідими смугами на верхніх поверхах, залишило нижні вікна та дверні прорізи в холодному затінку. На тротуарах — останнє листя, сухе, ламке, майже позбавлене кольору, деяке прибилося до чавунної огорожі, інше застрягло між нерівними каменями бруківки. Вітер протягує його вздовж стін, розсипає дрібними уламками; під ногами залишаються тонкі черешки та потемнілі прожилки. Від фасадів віє холодом, у вузьких провулках він затримується довше, ніж на відкритих вулицях, торкається обличчя та оголених зап`ясть, проникає під комір.

Це справді меланхолійний, пізньоосінній нуар, оповитий сутінками, майже нерозкладний на окремі ноти: гвоздика, багато колючих прянощів, далеке дихання ладану. Слова й запах губляться між будинками. На старій штукатурці проступають тріщини, подекуди оголюється цегла, темні металеві таблички біля дверей холодні на дотик. Гвоздика стає гіркою. Усе навколо поступово втрачає чіткість, Serge Noire затягує в себе. Місто немов на відстані. Кроки відлунюють у порожніючих провулках, немає жодного тепла, навіть прянощі позбавлені звичної домашньої солодкості. Дивовижно цілісний у своїй відстороненості, холодний, розмитий до безбарвності аромат, захоплива річ для пізніх прогулянок на самоті.

Vulnus розкривається по-різному з різної відстані. Зап`ястя близько до носа — гаряче залізо й багато шкіри. Відводиш руку, чекаєш на розкриття — і тоді вдалині з`являється солодкість, наче вже позолочений по краях цукор забули зняти з вогню. Він почав пузиритися, темнішати й гірчити. Якщо повернути руку до носа, солодкість зникає, залишаються шкіра й усе те саме моторошне залізо. Так перевіряють болюче місце, натискають пальцем на синець, торкаються язиком ранки в роті, здирають краєчок скоринки. Маятник погойдується, туди-сюди. Сюди-туди. Зовні вже тепло, але всередині, близько до тіла, залишається ушкодження.

Ми вміємо виглядати загоєними: шкіра затягується від країв до центру, синець спочатку стає фіолетовим, зеленим, жовтіє. Рука із синцем, що вже підгоюється, ховається за рукавом, ми виходимо з дому по каву, відповідаємо, що все «нормально». Тіло зайняте своїми справами. Воно нічого не знає про красиві фінали, поки стягує краї, нарощує тканини, залишає рубці там, де не вийшло красиво. Рубці сверблять, червоніють, ниють на погоду. Допомагають упевнитися, що все ще належать нам, що тіло існує невідривно від виходів на роботу, на зустріч, у магазин.

«Усе нормально. Усе добре».

Vulnus сидить дуже тілесно, і що більше я до нього повертаюся, то менше хочеться перетворювати його на щось іще. Мені не вдалося вибудувати звичних кімнат, лісу, берега, церкви й піти туди слідом за запахом. Навіть залізо не вдалося залишити лежати окремо на столі. Для нього весь час потрібна моя шкіра. Зап`ястя, шия, ключиці стають частиною композиції, і від цього трохи моторошно. Солодкість не допомагає, для мене вона тут підгоріла, теж тілесна й тому відразлива. Секунду тому карамель була готова, ще трохи — і вона зіпсована. Vulnus увесь існує в цих проміжках. Між хворим і здоровим. Між «уже минуло» й випадковим рухом, від якого все повертається. Між шкірою, яку можна показати оточенню, і шкірою, якої все ще страшно торкатися самій.

Розсипчаста ірисова пудра, заґрунтовані полотна в художній майстерні. Високі вікна, що пропускають розсіяне світло, у якому стає видно кружляння цього пилку, що пурхає в повітрі, зависає над банками з фарбами, осідає на дерев`яній підлозі, підвіконні, на притулених до стіни полотнах. Усе тут справді viola — фіолетове — і розтерті на порошок пігменти, і сліди фарби на пензлях, і бузкові плями на старій тканині; це розсипчастий ірис, майже невагомий, наче його розтовкли в ступці разом із крейдою.

На одному з полотен біля дальньої стіни написано море — широкими, нерівними імпресіоністичними мазками, у них змішалися ліловий, сірий, блідо-блакитний, холодний фіолетовий. Вода майже не відрізняється від неба, берег губиться за межами картини, поверхня океану здається всіяною дрібними квітами. Полотно пахне на всю майстерню, ледь вловимо — морською сіллю, значно виразніше — ірисами й пудрою, листям фіалки. Пилок, що танцює в повітрі, зрештою дістається до нього, осідає на фіолетових хвилях і немов тоне в них. Здається, ще трохи — море його поглине.

Справді морського в Oceano Viola мало, усе залишається всередині намальованого пейзажу, ледь помітне за ірисами, пудрою та сухими художніми матеріалами. Не відчуваю солоних бризок, мокрого каміння чи водоростей; уся моя увага прикута до майстерні, запахів розтертих пігментів, ірисів і дивної ніжності цієї квіткової композиції. Вона звучить дуже лірично, налаштовує на довге мовчазне споглядання. У ній приємно перебувати. Робота приголомшливої краси.