Serge Lutens Zurafa

Листопад, сухий ірис, чорні шкіряні рукавички, забуті на сусідньому сидінні автомобіля. Шкіра трохи потерлася біля швів, від нагрітої оббивки піднімається слабкий, майже гіркий запах. За вікнами миготить місто, потемнілі вологі фасади, холодне вітринне світло, мокре листя, розсипане вздовж бордюрів, люди, що поспішають додому. У салоні автомобіля тепло, знімай рукавички, клади сумку поруч, довго розглядай крізь скло перехожих, їхні нерозрізненні через рух машини обличчя, темні силуети, червоні вогні світлофорів.

Ірис пахне землисто й сухо: сірий пил, розтертий у пальцях корінь, а запах у салоні нагадує стару шкіряну галантерею, він іде від вінтажних речей, щільних підкладок, позначених часом, зберігає в собі тепло чужих рук. Рукавички поруч лежать нерухомо, немов ніхто не надягне їх до самого кінця поїздки. Затримується на застібці сумки слабке листопадове світло, холодний метал відбиває вікна будинків, у яких загоряються лампи. Там уже накривають столи й вмикають телевізори, але машина все ще їде повз.

Zurafa — це приємна несподіванка в новій колекції Лютанса, суха й похмура, без навмисної красивості чи відвертості, з тією відстороненістю, яку я люблю ще зі старих робіт марки. Вона тримає дистанцію, замикає автомобіль, піднімає скло, спокійно відкидається в салоні. Чорна сумка закрита, рукавички зняті, за вікном триває листопад, але в цьому просторі тепло й добре, це не зворушливо-сопливий затишок карамелізованих і піжамних ароматів, а помірна гідність, самотність, тиша всередині.