Доречі, так, ми, можна сказати, помінялись місцями: я в дитинстві мала велику надчутливість до ароматів, тому і багато чого в їжі, наприклад, не визнавала, не хотіла споживати і навіть відсувалась, коли хтось поряд це їв, суто через надто різкий, на мою думку, запах. А в підлітковому віці, коли всі однолітки почали куштувати куріння, алкоголь, через запах спирту, тютюну, смол, обходила компанії однокласників стороною, поки мої коліжанки і приятелі не стали до того свідомими, що вже самі ставали за вітром так, аби мене вберегти від того чаду, а тут ще - промислове місто, плюс, всюди, навіть на великі відстані, якщо були час і можливість, надавала перевагу пересуванню пішки, бо від запахів транспорту і у транспорті мене буквально нудило, навіть коли просто повз прямувала, або сиділа в ньому, та він ще й їхати не починав, однаково - погано. То я тоді часто ловила себе на думці: "От би позбавитись цієї скаженої чутливості до запахів". Хоча природні саме аромати: квітів, дерев, трав, навіть чистої шкіри людей, і не такого вже чистого хутра тварин мені подобались, і парфуми подобались тим, що можна якийсь свій улюблений аромат - чи то з саду, чи тої ж кави, вершків, паперу, або істоти, яку вподобаєш, а то і все разом - завжди носити із собою. Як читала "Запахи" Зюскінда, прямо асоціювала себе з головним героєм, не тільки через гіперчутливість до ароматів, але і захоплення мистецтвом, шляхом кожного митця до його недосяжного ідеалу, і цьому шляху з натхненням та радістю присвячуєш життя, яким би важким він не був, адже тільки тоді існування набуває сенсу. Та й як ми бачили у творі, якщо мети все ж досягти, нічого більш довершеного і в мріях собі не мати, то немає чого і продовжувати існувати. Це прямо зачаровувало, як і світ ароматів, дивуєшся навіть, як сам Гренуй, чому це з каменю не можна вичавити його аромат і закарбувати в якусь склянку, наприклад, або у того ж скла, хіба немає свого парфумерного звучання, як і в кожної квітки є своє - адже вони так само насичені, переповнені запахами. Не пам ятаю хто, але хтось з відомих справжніх парфумерів сучасності казав, що їх мета не повторити природу, а вони кожен прагнуть до своєї небаченої і невідомої до того людству ідеальної саме парфумерної квітки, як витвору мистецтва.
Тепер вже, коли організм, напевно, теж однаково переповнений впливом хороших та поганих ольфакторних вражень, закривається і від тих й від інших, можу тільки підтвердити - варто боятись своїх бажань, вони мають тенденцію рано чи пізно справджуватись. Тепер і парфзалежність відчувається деколи чимось на грані з нездоровою адикцією до пошуку нових, більш яскравих, більш повних відчуттів, та іноді все ж й сам мозок просить відпочинку від будь-чого пов язаного з запахами, іноді треба й розвантажуватись, потім весь цей захопливий світ ароматів тільки розквітне ще більш неймовірно та гарно.
