Якщо би ти була меланхолійною поетесою - що би ти обрала?

Учора трапилася одна з тих історій, які починаються як жарт, а закінчуються філософськими роздумами.

У кафе проводили креативну дегустацію нового осіннього меню. Потрібно було пройти опитування в п`ять пунктів, за якими визначався твій «осінній психотип», для якого пропонувалися варіанти десертів і напоїв зі знижкою.

Я випала як "меланхолійна поетеса", яка обожнює дощові вечори (не те, щоби обожнюю, але іноді дійсно люблю гуляти з парасолькою), джаз (насправді, не дуже), і глибокі розмови про сенс життя (ніби так). Мої думки, як виявилося, це "суміш філософії та поезії, приправлена легкою тугою за прекрасним". Я "той гість, що сидить біля вікна з книжкою поєзії і ніколи не поспішає…" (у моїй сумці, до речі, можна знайти будь що, можливо і збірку поезії :)). В меню я обрала рекомендоване за психотипом «бурштинове лате» з золотавою пінкою.

Моя подруга виявилась «елегантною мрійницею» з бездоганним смаком, що любить усе прекрасне, витончене й інстаграмне…. Щодо останнього - факт. Вона одразу зробила селфі з десертом «Зоряна перлина», який відповідав усьому найкращому в її психотипі.

Як і належить меланхолійній поетесі, я поринула в роздуми - які парфуми вона, тобто я, обрала б для осіннього дощового вечора, сидячи у милому кафе біля вікна, з книжкою віршів і нікуди не поспішаючі?

Напевно, Miller Harris Celadon

Karine Vinchon Spehner каже, що надихалася романом «Сон у червоному теремі» про ілюзорність світу, кохання й долю в нескінченному колі буття. Селадон це й «небо після дощу», відтінок, що колись захопив Європу разом із модою на китайську порцеляну. У парфумі відчутна зелень трав, листя томата, цитруси, кардамон, магнолія, димний чай, лаванда, мускус. Осінь тут у нотах червоних ягід і запаху землі після зливи.

«Квіти все одно цвітуть так гарно, ніби й не знають про завтрашній дощ…» («Сон у червоному теремі»)

«Це про нас», - подумала меланхолійна поетеса.

Також, Miller Harris Soufflot

Mathieu Nardin створив його, за легендою, під впливом одного сюжету з роману Хемінгуея «І сходить сонце» про повоєнне покоління, загублене в новому світі, що шукає сенс життя і нові цінності, попри все, адже «сонце сходить також, і завтра знову буде день». Отже, це був один з героїв, який гуляв ранком у Люксембурзькому саду в Парижі, коли перші сонячні промені торкаються дерев. У повітрі - квітково-горіхова солодкість, щось тютюново-жасміново- мандариново-медово-димне з найближчої кав`ярні, шкіряні і бальзамічні ноти.

Для мене це не весна, а скоріш осінь. Решта - все як у Хемінгуея.

«Так, - сказала вона. - Чудове було б життя.

Так, - сказав я. - Якби ж тільки.» («І сходить сонце»)

«Якби ж тільки…, - подумала меланхолійна поетеса. - Це про нас …»

І ще, Franck Boclet Cashmere

Franck Boclet, текстильний інженер за освітою, надихався відчуттям тканин, іхньої фактури та якостей. Поєднавши тактильний та ольфакторний досвід, він захотів створити парфум, який можна «носити» як м`який, теплий кашеміровий светр. І для відчуття цього обрав амбру, кашемірове дерево, корицю, гвоздику, ветивер, кедр, рожевий перець, грейпфрут і, мені здається, там є ваніль. І, дійсно, вийшло м`яке, затишне відчуття спокою.

Aле, мені завжди здається, що там ще є щось від різдвяного вечора. Напевно це гвоздика, кориця і грейпфрут. Щось, наче свічка на вікні. Світиться тихо, але якщо піднести руки, відчуваєш тепло і радість маленького дива, коли раптом чуєш:

«… прилетіла ластівонька, стала собі щебетати…». А ми знаємо, що ластівка приносить добрі вісті.

«Це про нас», - знов подумала меланхолійна поетеса.

А про що ще думати, коли за вікном дощ?

І ти знаєш, що він буде й завтра.

Але шукаєш нові сенси і щось прекрасне у цьому буремному і не дуже лагідному світі.

І віриш, що ластівка прилетить, а її щебетання про добро і все хороше справдяться.