Кремчик
Цьогоріч зима прийшла без снігу, тиха і розгублена ніби забула шлях до наших порогів. Стоїть над світом з легким подихом холоду, соромлячись своєї порожнечі. Старі люди розповідають, що раніше зима приходила без попередження іноді хуртовиною, чи тихенько посипала землю срібною крупою, а надвечір накривала весь край білою, пухкою ковдрою .
Сніги лежали нерухомо, як давній пергамент на якому холод малював свої срібні письмена ... Повітря пахло димом дубових полін, терпким морозом та теплим воском свічок вечірнього богослужіння.
У цьому краї особливо взимку, кожен подих нагадує про тінь минулого, про ті часи коли світ тримався на слові, пісні й теплі людського серця. Здається, що кожен крок по цій землі бринить давніми голосами, ніби хтось торкає струни часу...
В давнину коли снігу було по самі вікна, а нічне небо здавалося блакитною кригою над селами лунала мудра тиша.... І в цій тиші можна було відчути, як перегортає сторінки своїх літературних надбань Іван Котляревський, шукаючи між словом і гумором -живу душу краю. Його слово пахло теплим жартом, сухими травами, що біля печі, пахучою смолою та світлою душею. А трохи далі в засніженій хаті де шелестить очерет понад Ворсклою, задумливо світилася лампа -може то Панас Мирний? -намагався віднайти правду людської душі, наповнюючи темну ніч ароматом свіжого, гіркуватого чорнила... Десь в іншому краї , стишено посміхався Григорій Сковорода, бо йому було відомо, що істина живе там де пахне свободою, ранковою зорею на світанку, морозним повітрям, сіном та сухим чебрецем, а ще тихим дзвоном в душі тої правди, що не зовні, а в тобі.
Коли ночі стають густішими та наближаються Різдвяні свята, то над усіма стежками Полтавщини прокидається тихий подих Миколи Гоголя... Його слово має аромат темної сливи, паленого цукру, ладану свічок та нічного морозу.
Зима була його домом, вона пахла для нього смоленим дерев`яним возом, підсмаженими варениками, вугільними іскрами з печі і тим таємничим теплом, що живе поміж колядою та чудом... А далі моя уява малює картини тих давніх часів....
Як стежки присипані пухким снігом набувають золотавого тону від свічок у вікнах сільських хат, де господині лагодять смачну вечерю на Святвечір та смаколики колядникам. Як гарно пахне медом, маком, узваром і кутею а ще цинамоном молитви...
У небі сходить місяць, а зорі танцюють колядку, ніч світлішає і стає чарівною такою, що видно тіні письменників, які йдуть поруч з людьми наче старі, добрі ангели славетного краю.
Біля церкви збираються колядники, вони йдуть гуртами, як духи часу, а їхні голоси здіймаються над селом, у повітрі іскриться аромат свіжого снігу та молодості...
Із далекої Диканьки долинає сміх Оксани, де нечиста сила прагне вкрасти нічне, небесне світило.
Перед хуртовиною ніч стає фіолетовою, як сливовий узвар. Та хоч би які нечисті забаганки крутилися навколо, над усім стоїть теплий аромат Різдва - той самий, що Гоголь умів передати, немовби сніг світиться з середини, а колядка звучить мов кришталевий дзвін, який проганяє нічну мороку й стелить дорогу до світла.
-Добрий вечір тобі пане господарю, радуйся!
-Ой, радуйся земле Син Божий народився!
...Лунає з під зірок і здається, що разом із тими словами оживає минуле відкриваючи двері до світу де все просте і святе....
В давнину коли хати ще дихали глиною та соломою, над селами ходили духи, вони не лякали-вони берегли....
Люди тоді вірили, що кожен аромат має свою пам`ять. Запах димленого зілля, що висів під стріхою- нагадував про давні обереги, запах свіжозаморожених яблук про спеку, що сховалася в крижаній коморі. А запах хвої про Різдво- що йшло із першою зорею! І навіть мороз мав свій парфум, різкий але чистий наче незайманий папір у нотатнику письменника.
А якщо уявити творчість Гоголя, як аромат? Я впевнений, що це був би унікальний та містичний, зимовий парфум, в якому змішалися: запах смоли і диму "Диканських вечорів", горіхова солодкість печива, що на святковому столі, крижана нота нічної річки, тіньова пряність нічного польоту відьми над селом, благословенний ладан, копченої сливи у вині та теплий мед Різдва! Сьогодні це звучало б мабуть нішею..
На вікнах тане крихка Різдвяна паморозь, мов останній подих свят, що по волі розчиняється у прозорому, ранковому повітрі. Зорі та місяць бліднуть і ховаються за пеленою світанку і здається, що ясне та срібне сяйво запрошує - новий день. А над полями де ще спочивали тіні Різдвяних вечорниць здіймається легенький туман немов спогад про недавні веселощі...
Так і стоїть Полтавщина мов біла троянда, що зберегла аромат минулого у кожній пелюстці. Неначе лагідна зоря над рікою, що світиться вічністю, надихаючи кожного творити свою власну життєву історію, лишаючи по собі невловимий парфум пам`яті!
Google News